Басмачі

Насадження більшовицької влади у різних регіонах колишньої Російської імперії зустрічало запеклий опір з боку місцевого населення. Учасників збройного спротиву в Туркестані завойовники прозвали “басмачами”.

Тюркське за походженням слово “басмачі” передає місцевий колорит Центральної Азії. Воно з того ж семантичного ряду, що й “абреки” на Кавказі, “гайдуки” на Балканах та “гайдамаки” в Україні, і має значення “розбійники”, “нападники”. Водночас – це романтизовані народні герої, які мстяться багатіям, чужинцям, ворогам віри. Самі учасники антикомуністичного спротиву себе так не називали. Їм до вподоби була назва “моджахеди” (“воїни джихаду”), що стала широко відомою вже наприкінці 20 століття.

Узбеки, таджики, туркмени, киргизи та казахи, які воювали проти більшовиків, мали передусім антиколоніальну мотивацію. Адже радянська влада в Туркестані спиралася переважно на місцевих російських поселенців. Окупаційною в своїй суті була і Червона армія. Втім, спротив ніколи не відзначався ідейною однорідністю. Серед басмачів були і консерватори, які прагнули збереження монархій Хіви і Бухари, і соціалісти-демократи, що виступали за незалежну Туркестанську республіку, і прихильники панісламістських та пантюркістських гасел. Всі ці течії перепліталися, конкурували, еволюціонували і впліталися в широкий геополітичний контекст Центральної Азії.

Попри кілька спроб об’єднання, більшу частину своєї історії рух басмачів залишався без лідера, складаючись з повністю самостійних загонів на чолі з ватажками – курбаші (серед найвідоміших: Ібрагім-бек, Куршермат, Джунаїд-хан). У кращі часи басмачі могли збирати невеликі армії та захоплювати міста. У гірші – нагадували про себе раптовими наскоками з пустелі й вбивствами окремих комуністів та їх пособників.

 

Початковими стимулами для спротиву стали придушене царськими військами повстання 1916 року, а також розгром більшовиками Кокандської автономії – першої спроби національного самовизначення в Туркестані. Рух басмачів розпочався у Ферганській долині й швидко поширився на Бухару, Хорезм, пустелю Каракум та казахські степи. Незважаючи на складні відносини місцевих з російськими колоністами, басмачі співпрацювали з “білим” рухом, а також з антибільшовицьки налаштованими селянами Фергани на чолі з Костянтином Монстровим.

Натомість комуністи, як і скрізь, намагалися заручитися підтримкою частини корінного населення. Під революційними гаслами вони повалили владу бухарського еміра та хівинського хана й проголосили “народні” республіки, які швидко стали радянськими. Залучаючи місцевих землеробів-дехкан у проект комуністичного будівництва, вони протиставляли басмачам лояльних “трудящих Сходу”, провокуючи соціальний розкол і громадянську війну в Туркестані. Червона пропаганда звинувачувала басмачів у жорстоких вбивствах і варварському руйнуванні надбань “народного господарства”: залізниць, підприємств з переробки бавовни тощо. Повстанців зображали як відсталих релігійних фанатиків і “наймитів світового капіталу”. Британські спецслужби й справді підтримували басмачів, але не в таких грандіозних масштабах, як це описували агітатори.

Активний спротив у Туркестані тривав до середини 1920-х років, а його відлуння – ще протягом усіх 1930-х. Після поразки басмачі цілими загонами переходили в Персію, в Китай, а найбільше – в Афганістан, де жили їх кровні брати: таджики, узбеки, туркмени. Моджахеди Туркестану стали помітним фактором афганської політики і навіть учасниками громадянської війни 1928-1929 років. Тоді ж для знищення баз повстанців СРСР вперше вторгнувся в Афганістан.

Рух басмачів притягав до себе неординарних постатей революційної доби. До них них приєдналися батько-засновник сучасного Башкортостану Ахмет-Закі Валіді та лідер молодотурків Енвер-паша. Боротьба з повстанцями популяризована радянським кінематографом (фільм “Біле сонце пустелі”), це також одна зі сторінок офіційної біографії передостаннього генсека КПРС Костянтина Черненка.