Соловецький архіпелаг у Білому морі – віддалене, важкодоступне місце з суворим кліматом. На початку 15 століття тут з’явився православний чоловічий монастир. Островами володіла Новгородська республіка, але після її поразки і знищення у 1478 році на Соловках запанувала Москва. Невдовзі при обителі влаштували тюрму для ворогів церкви і царя.
Після 1883 року Російська імперія більше не використовувала монастир як місце ув’язнення. За майже чотири століття через тюрму на Соловках пройшли близько 600 осіб.
Новий інтерес до похмурого ізольованого місця на півночі проявили більшовики. Навесні 1920 року радянська держава націоналізувала Соловецький монастир і незабаром відкрила на островах одне з відділень Північних таборів примусових робіт. У 1923 році в системі ОДПУ створено Соловецький табір особливого призначення (російською: Соловецкий лагерь особого назначения – СЛОН).
Новими в’язнями Соловків спочатку стали представники білого руху. Вони працювали на будівництві вузькоколійної залізниці, бараків тощо. Згодом тут опинилися засуджені антибільшовицькі політики та вояки, заможні селяни (“куркулі”), духовенство, представники дореволюційної інтелігенції (оголошені “шкідниками” і “націоналістами”) та інші “вороги народу”.
Засуджених етапували на Соловки Мурманською залізницею до міста Кем, а потім на пароплавах “Глеб Бокий”, “Нева” і на баржі “Клара Цеткин”. В’язні працювали на заводах – шкіряному, механічному, цегляному тощо. Наглядачами у таборі були засуджені з числа “соціально близьких елементів”: колишні чекісти, міліціонери та кримінальники. Функцію зовнішньої охорони, конвоювання та розшуку втікачів було покладено на 4-й полк Окремої дивізії особливого призначення імені Фелікса Дзержинського.
Кількість в’язнів на Соловках постійно зростала. У 1923 році їх було 3049, а вже на початку 1931-го – 71800. До складу управління СЛОН додавали нові табори: у Карелії, на Кольському півострові, під Архангельском. Від 1934 року Соловки перебували в системі ГУЛАГ.
У 1937 році Соловецький табір реорганізували у Соловецьку в’язницю особливого призначення (російською: Соловецкая тюрьма особого назначения – СТОН). Відтак почалося згортання виробничих підприємств. Проблему надлишку в’язнів комуністична влада вирішила масовими розстрілами. Тільки упродовж кількох днів восени 1937-го в урочищі Сандармох у Карелії страчено 1818 в’язнів СТОН.
У 1939 році Соловецьку в’язницю закрили, а її територію передали радянському військово-морському флоту.
Правда про Соловки незручна путінському режиму. Деякі сучасні російські “історики” намагаються перекласти відповідальність за жертв, знайдених у масових похованнях в Карелії, з НКВС на фінських окупантів під час Другої світової війни. Керівника карельського відділення Товариства “Меморіал” Юрія Дмитрієва, який відкрив світу трагедію Сандармоху, в Росії засудили до 13 років позбавлення волі.
