Революція 1917 року дала імпульс національним і демократичним рухам Центральної Азії, Уралу та Поволжя. Активізувалися реформістські сили в російських протекторатах – Хівінському ханаті та Бухарському еміраті.

У Казані проголосили автономію Ідель-Уралу. Місцеві татарські діячі на чолі з Садрі Максуді та Гаязом Ісхакі виступали за об’єднання тюрків-мусульман Поволжя та Уралу. Башкирський національний рух та його лідер Ахмет-Закі Валіді остерігалися пантатарських проектів сусідів і більше схилялися до створення власної автономії на етнічних землях – хай навіть доведеться викроювати дрібні башкирські анклави. Башкурдистан було проголошено наприкінці 1917 року в Оренбурзі. В тому ж місті Всекиргизький (казахський) з’їзд засновував Алашську автономію на території від Каспію до Алтаю. А у Коканді – столиці ліквідованого в 1876 році ханату – проголосили автономний Туркестан.

Центральна Азія ще тільки оговтувалася від подій 1916 року. Алаш-Орда співпрацювала з Башкурдистаном і сперечалася за територію з Кокандською автономією. Однак до реальних союзів чи конфліктів між національними рухами справа не дійшла: Центральна Азія стала ще одним полем битви між “червоними” та “білими” росіянами.

Більшовики ще на початку 1918 року покінчили з Ідель-Уралом і Кокандською автономією. Башкурдистан і Алаш-Орда втрималися, але хиталися між “білою” та “червоною” орієнтаціями. У 1919-му Башкирські та казахські землі роз’єднав фронт російської громадянської війни. До осені радянський Туркестан був відрізаний від більшовицької Росії “білими” арміями, Алаш-Ордою і монархіями Хіви та Бухари. 400-літня історія останніх завершилася, коли “білі” програли на Уралі, і в Туркестан прийшли свіжі “червоні” війська. Спираючись на місцеву опозицію, більшовики усунули хана та еміра і в 1920 році проголосили Хорезмську і Бухарську республіки.

Восени 1920-го Комінтерн скликав у Баку З’їзд народів Сходу. Обговорювалися кривди, заподіяні імперіалістами, та можливість примирення комунізму з ісламом. Останню тезу активно просував Мірсаїд Султан-Галієв. Більшовики прагнули використати на свою користь потенціал антиколоніальних рухів у середині та поза межами колишньої імперії. Утім, гасла ісламського джихаду працювали і проти комунізму: під ними боротьбу з Москвою повели басмачі.

Більшовики взялися за розв’язання національного питання. Свої автономії отримали чуваші, марійці, удмурти, ойрати і навіть німецькі колоністи на Волзі. Проекти татаро-башкирської і киргизо-башкирської автономій у Москві відхилили на користь окремих республік: Татарської, Башкирської і Киргизької (Казахстан). Радянська деколонізація в Центральній Азії зачепила “класового ворога” – козацтво (Уральське, Оренбурзьке, Сибірське і Семиріченське). До 1925 року зберігався спільний кордон казахської і башкирської республік. Однак розширення останньої в 1922 році засмутило Закі-Валіді. Він вважав, що це Башкурдістан приєднали до Уфимської губернії, а не навпаки.

У 1923 році автономні республіки та області Центральної Азії, Уралу, Поволжя стають частиною СРСР у складі федеративної Росії. Однак радянські Хорезм і Бухара опинилися поза межами і Російської СФРР, і Союзу РСР. Наступного року їх взагалі розформують разом з автономним Туркестаном. На їхньому місці з’являться нові союзні республіки – Узбецька і Туркменська.