Цицекун

Перший серйозний конфлікт черкесів з росіянами трапився у 1763 році через будівництво останніми фортеці Моздок на землях Кабарди. Через 20 років присутність Росії на Кавказі посилилася: протекторат Санкт-Петербурга прийняло грузинське Картлі-Кахетинське царство, а Кримський ханат з його володіннями на Кубані імперія Романових анексувала. Зловісним передвісником трагедії Черкесії стала різанина кубанських ногайців Суворовим у 1783 році.

Всі комунікації з Росії до Грузії вели через землі горян, не надто дружніх до північних завойовників. Поведінка імперії на кавказькому фронтирі була типовою: будівництво протяжних укріплених ліній з фортецями, постами, та козацькими станицями. Вони опинилися перетині шляхів торгівлі та сезонної міграції горян, порушуючи тим самим традиційний уклад життя корінного населення.

Домовитись з народами Черкесії, Чечні і Дагестану було важко. Традиційні відносини протекторату і васалітету потребували суб’єкта угоди – місцевої знаті, якій корилося населення. А гірські суспільства жили вільними громадами. В імперській свідомості це трактувалося як “варварство”, що мало зникнути, поступаючись місцем “цивілізації”. Антиколоніальний рух під проводом шейха Мансура в 1785-1791 роках дав початок ще одному виміру протистояння: релігійному. Горяни воювали з Росією під прапором війни за віру – “газавату”.

 

Стратегія російського генерала Єрмолова та його наступників передбачала поступове затягування зашморгу навколо черкеських територій: поступове перенесення форпостів вглиб у гори. Зі своїх фортець і станиць російські війська з козаками проводили каральні рейди – незнані до того часу військові операції із максимальним рівнем насильства. На своєму шляху росіяни спалювали населені пункти, знищували угіддя, а худобу переганяли на підконтрольну територію. Якщо аул не вдавалося взяти штурмом або облогою, застосовували артилерію. Якщо худобу не можна було перегнати, стада знищували. Звільненні внаслідок етнічної чистки землі заселяли козаками та іншим лояльним населенням. Ставлення до підкорених Єрмолов сформулював лаконічно жорстко:

Слово російського чиновника є священним, і горці мають слідувати йому більше ніж Корану.

До 1830 року Єрмолов підкорив Кабарду, чим розділив досі єдиний масив кавказьких горян надвоє. У 1859 році вже інший російський генерал, Євдокімов, остаточно завоював східну частину – іміамат Дагестану і Чечні. На заході залишилася закубанська Черкесія, заблокована росіянами і з суші і з моря. Протягом наступних п’яти років Євдокімов зосередився на знищенні і цього нескореного анклаву посеред імперських володінь. Російські солдати були надзвичайно озлоблені запеклим опором. За свідченням очевидців, всі гори були вкриті трупами заколотих багнетами черкесів – загарбники намагалися економили кулі.

Остання битва відбулася в урочищі Кваада (нинішні околиці Сочі) 27 травня 1854 року, а вже 2 червня росіяни влаштували переможний бенкет, на якому Євдокімов офіційно проголосив, що на Кавказі більше немає черкесів. Квааду після битви перейменували в Романовськ в честь імператорської династії, а трохи пізніше вона отримала назву Красна Поляна через ріки крові, пролиті росіянами під час битви. Саме на цьому місці у 2014 році пройшли деякі змагання сочинської Олімпіади, що викликало публічний осуд черкеської спільноти.

Фінальний акорд драми відбувся взимку 1863/1964 років. У розпал найбільших морозів росіяни гнали по снігу переможений народ у напрямку чорноморського узбережжя. Звідти, за угодою, їх мали забрати в свою країну турецькі кораблі. У портах скупчилися десятки тисяч вигнанців, які почали масово гинути від тифу та голоду. Все ж 750 тисячам черкесів вдалося потрапити до Османської імперії. Їх стали називати мухаджирами (з арабської “переселенці”).

В останньому акті Великої Кавказької війни (1763-1864) від рук росіян, голоду, холоду та хвороб загинули щонайменше півмільйона черкесів. На своїх історичних землях їх залишилося близько 3-5% від кількості, яка була на початку 19 століття. Це дає підстави кваліфікувати Цицекун (“масова різанина” убихською мовою) як найбільш успішний російський геноцид.

Нині в Росії проживає 800 тисяч черкесів (адигів), у світі – від 4 до 6 мільйонів нащадків черкеських мухаджирів. Національний рух домагається офіційного визнання світом геноциду черкеського народу. Але поки лише Грузія у 2010 році ухвалила таку резолюцію.