Казахи

Один з сучасних тюркських народів, який має власну незалежну державу – Республіку Казахстан – найбільшу за площею у тюркському світі. Казахстан – край степів і пустель, густота населення країни невисока. На майже трьох мільйонах квадратних кілометрів мешкає 20 мільйонів людей, з них 70% – представники казахського етносу. Великі казахські громади є в Китаї, Узбекистані, Росії та Монголії.

Казахи – нащадки кочового світу Євразії, вони увібрали в себе кипчацьку, монгольську, ногайську, ойратську та іншу етнічну спадщину населення Великого степу. Протягом Середньовіччя предки казахів засвоювали іслам, який поступово витіснив місцеві вірування. Сучасна казахська належить до кипчацької групи тюркських мов і близька до ногайської, киргизької, каракалпацької.

У 1465 році в Семиріччі виникає Казахський ханат – один з уламків Золотої Орди. З того часу починається формування казахського етносу. Перші казахські хани відкочували зі своїми родами з Узбецького улусу, тож деякий час у вжитку був етнонім “узбек-казахи”. Зрештою, узбеками стали називати землеробське населення у межиріччі Сирдар’ї та Амудар’ї, а казаками/казахами – номадів північних степів. Казахські хани належали до однієї з гілок чингізидів, й причетність до слави монгольських завоювань є досі важливою складовою казахської ідентичності.

Етнонім “казах”, за різними трактуваннями, має значення “вільний”, “незалежна людина”, “мандрівник”, “вигнанець”. Пізніше цим тюркським словом стали називати слов’янське населення євразійських фронтирів: запорозьких, донських, гребенських, яїцьких та інших козаків.

Розквіт Казахського ханату припадає на 16-17 століття. В цей час його володіння розширилися у війнах з ногайцями, калмиками, ойратами. Зазнав реформ політичний та адміністративний устрій кочової держави: замість улусної системи запроваджено територіальний поділ на жузи – Старший (південний схід), Середній (центр) і Молодший (захід). Невдовзі жузи стали самостійними політичними одиницями, а приналежність до родів того чи іншого жузу й досі відіграє важливу роль у казахському соціумі.

У 1720-х роках казахські степи були спустошені жорстокою війною зі східним сусідом – Джунгарією. Ослабленням казахів скористалися калмики, башкири, яїцькі козаки, Бухарський і Хівинський ханати. Один за одним казахські жузи опинилися в орбіті впливів Російської імперії, а пізніше й у її складі. Як і в інших випадках, Росія прийшла на землі казахів спочатку як покровитель, згодом як завойовник і зрештою як колонізатор. Протягом 19 століття влада ханів була ліквідована і замінена на імперську адміністрацію. Повстання, останнє з яких спалахнуло під час Першої світової війни у 1916 році, придушувалися.

Імперське законодавство піддавало дискримінації казахів як “кочових інородців”. Петербург заохочував землеробську колонізацію степу своїми слов’янськими підданими та вихідцями з Європи: росіянами, українцями, поляками, німцями. Країна казахів стала місцем заслання і каторги за царських часів, а за пізніших радянських – ареалом таборів та поселення депортованих народів. На початку 20 століття в Казахстані відкрили нафту, і з усього світу сюди попрямували шукачі “чорного золота”.

Росія додала плутанини у назви підкорених нею народів. Тривалий час різні тюркські (і не лише) народи вважали “татарами”. Казахів стали називати “киргизами” або “киргиз-кайсаками”, часто змішуючи і плутаючи їх з однойменним сусіднім народом.

 

За посередництва Російської та Османської імперій у євразійські степи потрапляли сучасні європейські віяння: з’явився прошарок казахської інтелігенції, яка почала мислити категоріями нації та ширших етнічних і релігійних спільнот: тюркського світу, мусульманської умми. Разом із прогресивними представниками родової аристократії та підприємцями (буржуазією в тодішній термінології) казахська інтелігенція очолила національний рух після падіння монархії Романових.

У грудні 1917 року на ІІ Загальнокиргизькому з’їзді в Оренбурзі було проголошено національну автономію Алаш-Орда. Вона стала першою сучасною казахською державою і ровесницею демократичних республік українців, литовців, грузинів та інших народів колишньої імперії. Як і більшість таких держав, Алаш-Орда перетворилася на поле битви не лише за незалежність, але й між червоними та білими реставраторами Росії.

В радянські часи Казахстан став об’єктом радикальних комуністичних експериментів. Країна міняла назви, столиці, кордони, статус і алфавіти. З “киргизької” автономію перейменували на “казакську”, що створило плутанину з російськими козаками (казаками) – в той час репресованими як ворожий стан. Адміністративний центр республіки переїздив з Оренбурга до Кизил-Орди, а звідти – до Алма-Ати. Казахську писемність перевели спочатку з арабиці на латиницю, а через 11 років – на кирилицю. Протягом 1925-1956 років радянський Казахстан постійно втрачав території, а через екстремальну смертність під час масового голоду 1930-1933 років казахи втратили чверть свого населення.

Підкорені терором і голодом, примусово змушені до осілості, у 1936 році казахи нарешті “заслужили” від Москви статус союзної республіки. За радянською конституцією цей привілей зрештою дав Казахстану можливість стати незалежною державою. Під час “Перебудови”, у грудні 1986 року казахи були першими, хто наважилися на масові народні протести. А рівно через п’ять років Казахстан став останньою республікою, яка формалізувала свій вихід зі складу СРСР.

Як заручник своєї географії і демографії, Казахстан й досі залишається в орбіті впливу Москви. Проте відсоток етнічного казахського населення – як в цілому по країні, так і в найбільш “проблемних” північних регіонах, – невпинно зростає, і це схоже на тиху, але цілеспрямовану державну політику.