Маньчжоу-Го

Маньчжоу-Го, також відома як Маньчжурська держава, існувала на території північно-східного Китаю протягом 1932-1945 років.

Наприкінці 1920-х років Маньчжурію контролювала фентянська кліка китайських мілітаристів, яка орієнтувалася на Токіо і протистояла нанкінському режиму Чан Кайші (Гоміньдану). У червні 1928 року в результаті замаху – чи то японців, чи то радянських спецслужб – було вбито лідера фентянської кліки Чжана Цзоліня. Його син і наступник Чжан Сюелян різко змінив орієнтацію: перейшов на бік Гоміньдану і став ворогом Японії.

Ініціативу у завоюванні Маньчжурії проявив не офіційний Токіо, а японська Квантунська армія зі штабом у Люйшуні (колишній Порт-Артур). У вересні 1931 року її військові інсценізували китайську диверсію на залізниці. Цей “Мукденський інцидент” став формальним приводом для війни. Досить швидко Квантунська армія окупувала всю Маньчжурію, користуючись тим, що війська фентянської кліки відправили воювали проти китайських комуністів. Втім, чимало підлеглих Чжана Сюеляна просто перейшли на бік японців.

Замість запровадження банальної окупаційної адміністрації Японія вирішила спертися на місцеві сили. На початку 1932 року Всеманьчжурська асамблея проголосила нову державу Маньчжоу-Го, на її чолі окупанти поставили 23-річного Пу Ї – останнього імператора Китаю з династії Цін, який зрікся трону внаслідок Сіньхайської революції.

Символізм полягав у тому, що династія Цін (правила Китаєм у 1636-1912 роках) була маньчжурською. Однак до початку 20 століття колишні завойовники Піднебесної маньчжури переважно асимілювалися в китайському (ханьському) морі, і в самій Маньчжурії вони перетворилися на етнічну меншину. У 1934 році Маньчжоу-Го була проголошена імперією, а Пу Ї – маньчжурським імператором.

Гра в самостійність була не просто забавкою. Токіо намагався надати своєму завоюванню антураж легітимності, адже зіштовхнувся з гучною критикою з боку міжнародної спільноти. Втім, це не допомогло. Окупацію засудила Ліга Націй, а держдепартамент США виступив з доктриною Стімсона про невизнання насильницьких анексій. Через обструкцію у березні 1933 року Японія вийшла з Ліги Націй. В подальшому за межами цієї організації опиняться й інші держави-агресори: Німеччина, Італія та СРСР.

За фасадом атрибутів державності ховався фактичний статус японської колонії. Командувач Квантунської армії був одночасно послом Японії та мав право вето на рішення імператора Пу Ї. На нижчих щаблях управління реальна влада належала японським радникам. Токіо розглядав Маньчжурію насамперед як ресурсну базу. Водночас японські адміністратори ставилася до своєї роботи як до простору реалізації власних ліберальних і прогресистських експериментів, неможливих на батьківщині. Відтак досвід економічної і управлінської модернізації Маньчжоу-Го став багато в чому зразковим для повоєнної Японії.

Переважну більшість населення Маньчжурії становили етнічні китайці (ханьці), але були також великі громади маньчжурів, корейців, монголів та вихідців з колишньої Російської імперії, які втекли за Амур від більшовизму. За час існування Маньчжоу-Го сюди переселився понад мільйон японців – не лише управлінців, але й малоземельних селян. Уряд у Чанчуні намагався втілювати політику мультикультурності, у 1941 році ці засади були покладені в основу японського гасла “Великої східноазіатської сфери процвітання”.

 

Після завершення наступу Квантунської армії південним кордоном Маньчжоу-Го став Великий китайський мур. Це й зафіксували в угоді про перемир’я з нанкінським Китаєм у травні 1933 року. За стіною домовилися створити 100-кілометрову демілітаризовану зону від Пекіна (Бейпіна) до Таньшаня. Втім, на заході Японія продовжувала експансію з опорою на Маньчжоу-Го, підтримуючи монгольський сепаратизм у Менцзяні (провінції Чахар і Суйюань).

Влітку 1937 року, після інциденту на мосту Марко Поло біля Пекіна, почалася повномасштабна агресія Японії проти Китаю, яка фактично відкрила тихоокеанський театр бойових дій Другої світової війни. Через два роки територіальні суперечки Маньчжоу-Го з Монголією довели до зіткнення радянсько-монгольських і японо-маньчжурських військ біля річки Халкін-Гол. Того разу конфлікт між Токіо і Москвою було врегульовано.

Радянський Союз був однією з держав, які дипломатично визнали Маньчжоу-Го. Крім СРСР і Японії, “незалежну Маньчжурію” визнавали переважно держави гітлерівської “Осі”, їх сателіти і друзі (Німеччина, Італія, Іспанія, Таїланд, Угорщина, колабораціоністські режими Франції, Данії, Філіппін тощо).

Москва зрештою і поставила крапку в існуванні Маньчжоу-Го. Виконуючи рішення Ялтинської конференції, у серпні 1945 року СРСР атакував Маньчжурію з радянської та монгольської території. Квантунська армія була розгромлена, а імператор Пу Ї опинився в полоні у Червоної армії.