Різанина ногайців
У другій половині 18 століття Російська імперія значно посилила свій натиск на Кримський ханат та залежні від нього ногайські орди, які кочували в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї.
Протистояння з Кримом відбувалося у ширшому контексті російсько-турецьких війн того часу. Під час чергової війни (1768–1774) Петербург досяг важливого дипломатичного успіху: забив клин між Бахчисараєм та ногайцями, уклавши угоду з останніми. Єдисанська, Єдичкульська і Джамбуйлуцька орди ногайців були переселені з Причорномор’я на правобережну Кубань – у володіння ногайської Малої орди.
Без підтримки ногайців ханат протримався недовго і в 1783 році був анексований Російською імперією. Як і татар на півострові, росіяни примусили ногайців присягнути імператриці Катерині ІІ. Поблизу сучасного міста Єйськ сумнозвісний Олександр Суворов під дулами гармат організував пишний бенкет, де хабарями та силою схилив ногайську еліту до російського підданства.
Тепер долею ногайського народу розпоряджалися “катерининські орли”. Кочовикам відразу наказали готуватися до нового переселення – за Волгу в прикаспійські степи. Дванадцять років до того їх залишили калмики, які втекли з-під російської опіки в китайську Джунгарію. Потім цю територію спустошили царські війська під час придушення повстання Пугачова.
Росіянам йшлося не так про заселення порожніх степів, як про переміщення нелояльних ногайців подалі від Османської імперії. Міграції народів на великі відстані, особливо кочовиків, у ті часи не були дивиною. Втім, переселення на гірші землі, ще й під конвоєм росіян, обурило ногайців аж до того, що вони повстали.
Наприкінці 18 століття часи воєнної слави степової кінноти залишилися далеко позаду. Ногайські орди не могли нічого протиставити російським гарматам і рушницям. До того ж, зосереджені на невеликій території разом з сім’ями і усім майном, вони втратили традиційну перевагу у маневреності. Після кількох поразок від донських козаків і драгунів Суворова ногайці кинулися тікати на південь – за Кубань. 1 жовтня 1783 року біля річки Лаба в урочищі Карменчик відбулася вирішальна битва повстанців з карателями. Вона перетворилася на масову різанину ногайського народу. Суворов наказував:
Військам не буде відпочинку аж до повної поразки, винищення або взяття у полон ворога. Якщо він не близько, то шукати його скрізь; кулі берегти, діяти холодною зброєю.
Погром на Кубані тривав кілька тижнів. Справу довершив голод, адже кочовики не могли прогодувати себе без худоби, яку розгубили цьогоріч. Драма ногайського народу відбувалася на межі з Черкесією, фактично на очах у адигських горян. Їх черга стати жертвою геноциду настане через 80 років.
За оцінками дослідників, втрати ногайців внаслідок каральної акції, переселення і голоду сягали 300 тисяч осіб. Причина надмірної жорстокості росіян до степовиків полягала не лише у “зраді присязі”. Ногайці, які відмовлялися від осілого способу життя, були просто зайвими людьми для Російської імперії.
На землях, завойованих генералами Катерини ІІ, залишилося всього близько 15 тисяч ногайців. Тепер їх не було сенсу переселяти за Волгу. Спорожнілі кубанські степи імператриця пожалувала козакам-чорноморцям – колишнім запорожцям. Так почалася історія української Кубані, перервана Голодомором і русифікацією вже у 20 столітті.
Джамбуйлуцьку і Єдисанську орди повернули фактично назад на попереднє місце кочування. Для проживання їм визначили територію на Молочних Водах: між річками Молочна, Берда і Токмак у Північному Приазов’ї. За великим рахунком, йшлося про резервацію, з усіх боків оточену землеробським населенням. Ці ногайці відчували на собі постійний тиск чужої їм імперії. Підозри і дискримінація посилилися через програну Росією Кримську війну 1853–1856 років. Не витримуючи тиску, ногайці масово переселялися в османські володіння. Пам’ять про степовий народ ще якийсь час зберігалася у назві міста Ногайськ, у 1964 році перейменованому на Приморськ (Запорізька область, Україна).
Іншу групу ногайців, вцілілих після суворовського погрому, переселили у прикаспійські степи. Там вони проживають й досі як один з народів Дагестану і суміжних територій Ставропольського краю і Чечні. Навіть зараз, після майже двох з половиною століть з часу різанини у Карменчику, нащадки пам’ятають про трагедію і щороку 1 жовтня вшановують її жертв. Однак ногайці в РФ не у тому становищі, щоб виносити питання про засудження злочину на високий політичний рівень. Суворов – беззаперечний герой у сучасній Росії.