На заході й на сході Євразії формуються колоніальні імперії європейських держав: у 1830 році Франція почала підкорення Алжиру, а через десять років Британія накинула імперії Цін торговельну угоду та захопила Гонконг. На початку 1850-х “відкрилася” і Японія, після того, як до її берегів підійшла спершу американська, а згодом і російська ескадра.
Долаючи спротив місцевих народів, Російська імперія утверджувала свою владу в Центральній Азії та на Кавказі. Символом російського колоніалізму, як і раніше, були укріплені (кордонні) лінії, які щільно оповили непокірні регіони. Після поглинання казахських жузів володіння Росії вийшли до берегів Аральського моря, річки Сирдар’я та озера Іссик-Куль.
Тим часом британська Ост-Індійська компанія знищила державу сікхів та встановила протекторат над Кашміром. Ареною російсько-британського суперництва став Афганістан. На початку 1840-х років Британія спробувала збройно усунути афганського еміра, однак невдало. Між Петербургом і Лондоном лавірували монархії Коканда, Бухари і Хіви. Розпочалася “Велика гра”.
Імперія Цін конвульсувала від повстання тайпінів. Ця християнська секта намагалася звільнити весь Китай від чужинської маньчжурської династії. Два походи з Нанкіна (столиці тайпінів) на Пекін були невдалі, але війна з численними жертвами триває. Петербург пильно стежить за східною імперією, що стрімко втрачає сили. У Маньчжурії і на Сахаліні з’являються російські “географічні експедиції”.
На протилежному кінці Євразії також вистачає потрясінь. Революції 1830 року пом’якшують монархічний режим у Франції та приносять незалежність Бельгії. Розпочате тоді ж Польське повстання жорстоко придушують царські війська. Це була лише прелюдія до ще більшої революційної хвилі 1848-1849 років, відомої як “Весна народів”. Монархи по всій Європі налякані народними виступами і співпрацюють для придушення революцій. Особливо відзначився російський імператор Микола І, який силою зброї допоміг зберегти османську владу в Молдавії і Валахії та австрійську в Угорщині.
Перемагаючи раз за разом у російсько-турецьких війнах, Петербург прагнув перетворити колись грізного противника на слухняного васала. Це майже вдалося, коли російські війська на початку 1830-х років врятували Стамбул від бунтівного намісника Єгипту Мухаммеда Алі.
Зіткнення інтересів Росії та Франції на Святій землі, що належала Османській імперії, переросло у Кримську (Східну) війну 1853-1856 років. Микола І хибно оцінив наміри інших держав, уявивши, що ті приєднаються до його плану розчленування “хворої людини Європи”, як тоді називали Османську імперію. У війні проти франко-британо-османської коаліції (лави якої поповнило також Сардинське королівство) Росія ганебно програла, засвідчивши свою технологічну та соціальну відсталість від Заходу.
Бойові дії Східної війни точилися переважно у Чорноморському регіоні (увага світової преси була прикута до облоги Севастополя), але також і на Балтиці, Білому морі та в Тихому океані. Після поразки російський уряд почав задумуватися, чи зможе він захищати свої володіння у далекій Америці. До того ж їх колонізація йшла надзвичайно мляво і зустрічала сильний опір тубільного населення.
Тож Петербург зосередився на остаточному підкоренні Центральної Азії та Кавказу. Завершення Кримської війни зруйнувало надії черкесів та імама Шаміля на підтримку свого газавату мусульманами Османської імперії.
