Уркун

Російська імперія встановила своє панування над Центральною Азією відносно пізно – вже у 19 столітті. Спочатку підкорилися казахські жузи в степу, а у 70-х – 80-х роках – монархії Туркестану: Кокандський і Хівінський ханати, Бухарський емірат. Лише правителі Бухари і Хіви зберегли свою владу на правах васалів: решта територій увійшли до складу російських областей і губерній.

Слідом за російським солдатом і адміністратором на землі казахів, киргизів, узбеків, таджиків і туркменів прийшов колоніст. В степи і оази переселялися росіяни, меншою мірою українці, німці, вірмени. Придатної для ведення господарства землі бракувало і місцевим, але російська влада щедро винагороджувала угіддями поселенців з європейської частини імперії. У 1917 році лише 6% поселенців володіли 42% всіх сільськогосподарських земель регіону. Соціальна несправедливість викликала ненависть до прибульців, які до того ж відрізнялися від корінного населення мовою, звичаями і релігією.

З початком Першої світової війни додався ще один вагомий привід для невдоволення. Російська імперія почала призов чоловічого населення на фронт та на роботи в тилові райони. З Туркестану планували набрати 220 тисяч чоловіків у віці від 19 до 43 років. Місцеві не хотіли воювати та помирати в далекій Європі за незрозуміло які інтереси на боці вчорашнього завойовника. Ще й указ про мобілізацію оголосили у червні 1916 року, в розпал збору врожаю. Розпочалася примусова реквізиція худоби.

Перші антиросійські виступи почалися в липні 1916 року в Ходженті, де юрби таджиків вимагали знищення мобілізаційних списків. Скоро до них долучилися узбеки, казахи, а особливо киргизи. Застосування владою зброї лише посилило гнів. Повстання охопило всю Центральну Азію, включно з Ташкентом, Андижаном, Наманганом. Повстанці захопили невеликі міста Джихак та Заамін, де встановили свою адміністрацію, суди та ввели податки. Вони вбивали росіян, спалювали їхні будинки та виганяли з поселень. На деяких територіях місцеві лідери-дервіші оголосили джихад проти “кяфірів-невірних”. Росія пішла на поступки та призупинила набір солдат, але це вже не допомогло. Конфлікт набув міжетнічних форм – колонізатори проти місцевих.

Придушувати повстання відправили регулярну армію. Для цього 30 тисяч солдатів з кулеметами та артилерію були зняті з фронту. Їм допомагали загони козаків. Повстанцям бракувало вогнепальної зброї та єдиного управління. Хоча окремим ватажкам вдалося зібрати цілі армії, кількісної переваги для перемоги було замало. Амангельди Іманов, який очолив спротив Тургайської області, мав до 50 тисяч бійців. Але у великих битвах повстанці були приречені: їх просто розстрілювали з кулеметів. Таким чином в одній лише сутичці на Амудар’ї загинули близько 6 тисяч моджахедів.

До кінця літа 1916 року повстання було придушене в Самарканді, Фергані, Сирдар’ї, тобто в долинах. Сили опору відступили в гори, де їх ворогами, крім солдат, стали голод і холод. Восени росіяни відновили контроль над всім регіоном, а в січні 1917 року добили залишки повстанців. Попри це відголоски антиколоніального спротиву пережили саму Російську імперію, і справу упокорення Туркестану продовжили більшовики в боротьбі з басмачами.

 

Однієї перемоги Росії було замало. “Інородців” вирішили провчити, щоб відбити будь-яке бажання чинити спротив. Як і на Кавказі півстоліття тому колонізатори вирішили позбутися “надмірної” кількості тубільців. Для цього росіяни вдалися до стихійних та організованих вбивств за рішенням нашвидкуруч створених військово-польових судів. Крім регулярної армії до різанини долучились козаки та цивільні переселенці, які мстились за пережитий жах. Беззахисним мусульманам залишалася втеча. Хто не тікав сам, того влада примусово виселяла – цілими аулами. Сотні тисяч людей кинулися в Китай, дорога до якого пролягала через гірські ущелини на висоті понад 3000 метрів. В складних погодних умовах, переслідувані каральними загонами, чимало втікачів, серед яких жінки, діти, літні люди, зривались у провалля. Їхні останки ще й досі знаходять на перевалах Тянь-Шаню.

Більш-менш точну кількість загиблих у повстанні та каральних акціях встановити неможливо, але історики вважають, що жертв могло бути від 150 до 270 тисяч, не рахуючи тих, які пропали в горах. Повстанці вбили близько трьох тисяч колоністів. Ще кілька тисяч зникли безвісти. Отже, на кожного вбитого росіянина, припадає приблизно 100 представників корінних народів. У 1916-му загинуло до 40% всіх киргизів.

Скликана у 2016 році в Киргизстані громадська комісія з розслідування обставин трагедії дійшла висновку, що “Уркун” (з киргизької “Вихід”, “Велика втеча”) був геноцидом киргизького народу. Втім наступного логічного кроку Жогорку Кенеш (Парламент Киргизстану) і досі не зробив. Тодішній голова Держдуми РФ Наришкін був найвищим російським посадовцем, який відреагував на висновок комісії. Він заявив, що “всі народи постраждали 100 років тому”.