Більшовики перемогли своїх головних конкурентів у боротьбі за владу над колишньою Російською імперією – “білі” армії Колчака і Денікіна. По-різному склалася доля нових національних держав: Фінляндія, Естонія, Литва, Латвія та Польща відстояли свою незалежність; Білорусь, Україна, Азербайджан, Вірменія та Грузія були підкорені та перетворені на радянські республіки. Поступово Москва врегулювала відносини з усіма сусідами – хіба що крім Румунії, зберігаючи претензії на Бессарабію.
На початку 1920-х років збройне протистояння ще жевріло на локальному рівні. Тривалий час не складали зброї повстанці України і Білорусі, Карелії і Якутії, Кавказу і Туркестану. Та й внутрішні регіони РРФСР – Тамбовщина, Поволжя, Західний Сибір – теж повставали проти більшовиків. Дійшло навіть до заколоту в самому серці більшовицької революції – у Кронштадті під Петроградом збунтувалися матроси-балтійці.
Внутрішні проблеми не заважали мріяти про всесвітню революцію. Комінтерн робить ставку як на “свідомий” пролетаріат Заходу, так і на “темні” маси колонізованого Сходу. Влітку 1920-го на шляху до Німеччини Червону армію зупинила Польща. Але колишній ворог у Першій світовій залишився пріоритетною ціллю. Москва інвестувала і в повстання німецьких комуністів, і у боротьбу німецьких націоналістів проти франко-бельгійської окупації Рейнської та Рурської областей. Вдалося порозумітися і з керівництвом Веймарської республіки: німці та більшовики однаково ненавидили спадкоємців Антанти.
Червона Росія підтримала турецького лідера Мустафу Кемаля у його війні з Вірменією та Грецією. Кемалісти отримали від більшовиків гроші та зброю, а також визнання турецьким Карса, який Російська імперія відібрала в Османської ще у 1877 році. На розчарування Москви, після перемоги Кемаль помирився із Заходом та репресував турецьких комуністів. Не вдалося експортувати революцію й у Персію. За підтримки більшовиків короткий час існувала радянська республіка в Гіляні – до того, як її розгромили шахські війська.
На Далекому Сході довший час панувала Японія. Вона діяла через “білих” росіян, а в китайській Маньчжурії – через фентянську кліку, одне з угруповань доби мілітаристів. Щоб убезпечити себе від небажаного протистояння із Токіо, більшовики створили у 1920 році буферну Далекосхідну Республіку. Це утворення проіснувало недовго: його ліквідували невдовзі після евакуації японського контингенту з Владивостока. Переслідуючи “білих”, у 1921 році “червоні” увійшли в колишні китайські провінції Туву і Монголію. Відтак там з’явилися прорадянські “народні республіки”.
Досвід війни в колишній Російській імперії переконав більшовиків у необхідності піти на тимчасові поступки в національному та економічному питаннях. У дискусії між автономізмом і федералізмом перемогла друга лінія. Нова держава, СРСР, була заснована як союз чотирьох республік: Української, Білоруської і двох федерацій – Російської та Закавказької. Ще за кілька місяців замість формально незалежних Хорезмської і Бухарської “народних республік” з’явилися союзні радянські – Туркменська і Узбецька. Почалася політика коренізації.
Виснажена війною і терором країна ще не була готова до радикальних комуністичних експериментів. Голод в Україні та Поволжі засвідчив слабкість і залежність “народного господарства” від зовнішньої підтримки. Тож замість “воєнного комунізму” Москва запровадила Нову економічну політику.
